Фройд би плакав - Карпа Ірена

— Ні, то портрет короля в молодості, — розчаровує її ґід.

— А-а-а… — зітхає Марла, — тепер йому під п'ятдесятку.

— І під п'ятдесятку дітей! — гигоче Х'ялмар — Цікаво, чи він їх хоч бачив колись усіх разом…

— Думаю, помер би від нападу серцевого

— Або від щастя, що так круто нафакався… — (Х'ялмар говорить це французькою, щоби не образити бува чийого патріотизму).

— Народ любить свого короля? — питає голосно Марла, проводжаючи очима велетенський жовтий плакат «Lohg Lave to Our Beloved King ^[55]». (Така замануха для іноземців, думає вона, хоча не відчуває жодної неприязні до казкового короля казкової країни).

Гід посміхається і киває головою, щоби потім таки розповісти Х'ялмаровї про складнощі, що їх мають колишні refugees ^[56] із поверненням на рідну землю: «Коли вони покинули Бутан, їхні землі були розподілені між іншими. Тепер вони не можуть отримати їх назад — ніхто не віддає, користуються як своєю…» Причини втечі цих людей із Бутану Х'ялмар так і не випитав у гіда. Місцеві взагалі тут здавалися вкрай обережними з висловлюваннями суб'єктивних думок.

Індусів пускали до країни безвізово і безкоштовно. Тільки їх. Це дуже Марлу дивувало. Повсякчас на дорогах зустрічалися жінки с в сарі, що дробили кайлами каміння і носили важелезний шутір.»§ Чоловіки у плетених шапках, темношкірі й круглоокі (таких ніколи не сплутаєш із місцевими) чомусь робили легшу роботу, та о. ще й оплачували їх вище, ніж жінок.

— Люди з Індії приїздять сюди на чорну роботу? — спитала Марла.

— Так. В основному, будують дороги.

Тепер Марлі стало зрозуміло, що те, що вона з літака прийняла за сині туристичні намети, було насправді дахами брезентових робітничих бараків.

Цей день планувалося провести в Паро. Обід (радість Х'ялмара — ема датсe ^[57]? Національна страва!! Гостріше не придумаєш!!!) і печаль Марли (де моє м'ясо тепер?…) + місцеве пиво, в принципі, дали непоганий результат.

— Ну що? — піднявся з-за столу гід, що підозріло пив один чайок, — саме час подивитися на Дзон ^[58] і сходити до Національного Музею.

Він саме так і говорив, даючи речам і явищам їх повні назви. Це так, як хохлушки, що їх примушують говорити за касою українською, замість сказати бідним студентам: «Морозиво-ріжок у нас без сиропів», видають на-гора таке: «Морозиво «Ріжок» за 99 копійок ніколи не буває з полуницею, шоколадом чи карамеллю!»

Марла скривилася на згадку про свої депресивні перші курси, гуртожиток, закреслювання прожитих днів у календарі і сто гривень на місяць.

— Бррр… — Зате ж які були амбіції.

— Що, Марло?

Та так, згадалося… Не зважай. Пішли?

Вони позводилися з-за столу й пішли. Раптом почулися звуки погоні. Марла обернулася на той приглушений галас і тут же помітила, що легка шерстяна накривачка на стілець прилипла їй до дупи й так і волочилася, як опущений хвіст павича.

— Ой, соррі, — Марла зробила спробу почервоніти, — я не думала нічого красти.

Власниця ресторації з розумінням посміхається і забирає кольорову шматку з Марлиного задка.

— Ґаздівська у мене срака, нє? — питає Марла українською, і Х'ялмар не розуміє, що вона питає.

— Дзон, куди ми йдемо, називається Рінчен Пун Дзон, — провадить свої теревені гід.

— Йолка-палка, в мене баняк, як салом помащений, — кривиться Марла щодо насущного, — пошвидше би в мийку.

…що в перекладі значить «фортеця на самоцвітних стегнах»…

— Самоцвітні стегна! Круто, нє? — Марла знову сторожко оглядає свій задок. — Нє, діамантів не поначіплялося, шкода.

— Пароський Дзон — найміцніша бутанська фортеця, що колись слугувала потужним захистом від тибетських завойовників…

— Ух ти! — Марла побачила черговий член на воротах. Гід підскочив, але, на прохання Х'ялмара, продовжив свою розвідку:

— Цей дзон є одним із найяскравіших прикладів бутанської архітектури, там сьогодні живе 200 монахів і функціонують урядові установи…

Нарешті Марлиним очам відкрилася могутня фортеця. Колись вона таки здавалася неприступною — з трьох боків урвище, товстелезні стіни.

— Та ладно, урвище! Стоїть собі на горбику, та й добре… — Марла сперечалася зі своїми ж перебільшено романтичними описами довкілля.

Двір з адміністративними будівлями, що стовбичили в самому центрі фортеці, несправедливо (на Марлину думку) відрізнявся шістьма метрами висоти від монастирського двору. Втім, на самій верхівці утсе, центральної вежі, було розміщено два невеличких храми, а трохи на схід від неї збудовано посвяту Чучижею, 11-го-ловій маніфестації Ченресіга ^[59].