Гаррі Поттер і келих вогню - Роулинг Джоан Кэтлин

Не менше тридцяти чаклунів, по сім–вісім на кожного дракона, намагалися втримати їх на місці, тягнучи за ланцюги, прикріплені до важких шкіряних пасків довкола їхніх ший та лап. Гаррі, мов загіпнотизований, глянув високо вгору й побачив вибалушені очі чорного дракона з вертикальними, мов у кота, зіницями, налитими чи то страхом, чи люттю. Гаррі не міг розрізнити… Дракон жахливо й зловісно рикав.

— Не підходь сюди, Геґріде! — крикнув якийсь чарівник, що стояв біля паркана, ледве втримуючи в руках ланцюг. — Вони можуть стрілити вогнем на шість метрів! А ця рогохвістка стріляє й на десять, я сам бачив!

— Йой, яка вона файна, — ласкаво промовив Геґрід.

— Нічого не виходить! — крикнув інший чарівник. — Паралітичне закляття, на рахунок три!

Гаррі побачив, як усі драконярі витягли чарівні палички.

— Закляктус! — вигукнули вони хором, і паралітичні закляття шугонули в темряві, наче вогняні ракети, вибухаючи зливами зірок на лускатій шкурі драконів.

Гаррі побачив, як найближчий до них дракон небезпечно захитався на задніх лапах. Його щелепи широко роззявились у беззвучному витті. У ніздрях зненацька щез вогонь, хоч вони й далі диміли… А тоді, дуже поволі, він упав… Кілька тонн м’язів, жил та луски чорного дракона так гримнули об землю, що в Гаррі за спиною аж затряслися дерева.

Драконярі опустили чарівні палички й підійшли до своїх поснулих підопічних, кожен з яких був завбільшки як пагорб. Чаклуни хутко підтягли ланцюги й надійно поприв’язували їх до залізних кілків, позабиваних глибоко в землю за допомогою чарівних паличок.

— Хочеш си глипнути зблизька? — збуджено запитав мадам Максім Геґрід.

Вони удвох підійшли до загороди, а Гаррі пішов за ними. Чарівник, який попереджав Геґріда не підходити близько, озирнувся, і Гаррі його впізнав. Це був Чарлі Візлі.

— Усе гаразд, Геґріде? — задихано спитав він, підійшовши до них. — Зараз вони в порядку… По дорозі сюди ми їх приспали снодійною мікстурою, думали, що для них буде краще прокинутися в тиші й темряві, але, як бачиш, вони не зраділи. Аж ніяк не зраділи…

— Чарлі, а які ви породи сюди привезли? — поцікавився Геґрід, майже благоговійно поглядаючи на найближчого, чорного дракона, очиська якого й досі були розплющені.

Під зморшкуватою чорною повікою Гаррі побачив жовту палаючу смужку.

— Це угорська рогохвістка, — пояснив Чарлі. — Там ще є звичайна зелена валлійка — ота найменша. Сіро–голуба — то шведська короткорилка, а червона — китайська метеорка.

Чарлі озирнувся. Мадам Максім пішла до краю загороди подивитися на закляклих драконів.

— Геґріде, я не знав, що ти її сюди приведеш, — спохмурнів Чарлі. — Чемпіони не повинні знати, що їх чекає… вона ж тепер усе розповість своїм учням.

— Я си просто подумав, що їй то буде цікаво, — знизав плечима Геґрід, і далі захоплено дивлячись на драконів.

— Дуже романтичне побачення, Геґріде, — похитав головою Чарлі.

— Штири… — вимовив Геґрід, — по їдненькому для кожного чемпіона. А шо вони мають робити — битися з ними?

— Думаю, просто повз них проскочити, — припустив Чарлі. — Якщо в когось не вийде, ми будемо поруч, з гасильними чарами напоготові. Нас попросили привезти самиць, що висиджують яйця, не знаю чому… але мушу сказати, що не заздрю тому, кому дістанеться рогохвістка. Страшна тварюка. Ззаду не менш небезпечна, ніж спереду, ось поглянь.

Чарлі показав на її хвіст, і Гаррі побачив, що з нього через кожні тридцять сантиметрів стирчать довжелезні шпичаки мідного кольору.

П’ятеро колег Чарлі якраз наближалися до рогохвістки, несучи на ковдрі гніздо з велетенськими сірими яйцями. Вони обережно поклали їх збоку біля драконки. Геґрід аж застогнав, облизуючись.

— Геґріде, я їх порахував, — суворо попередив Чарлі. Тоді поцікавився: — А як там Гаррі?

— Файно, — відповів Геґрід, що не міг відвести погляду від яєць.

— Сподіваюся, він не перелякається, коли це все побачить, — похмуро мовив Чарлі, дивлячись на загороду з драконами. — Я не наважився розповісти мамі, яке буде його перше завдання, вона й так місця собі не знаходить… — Чарлі почав наслідувати стурбований материн голос: «Як це йому дозволили стати учасником турніру? Він же геть іще дитина! Я думала, він у безпеці, думала, що мають бути якісь вікові обмеження!» — Вона трохи не збожеволіла після тієї статті про нього у «Щоденному віщуні». — «Він ще й досі плаче за батьками! О Господи, я ж і не знала!..»