Гаррі Поттер і Орден Фенікса - Роулинг Джоан Кэтлин

Пройшли хвилин з десять і опинилися в такій гущавині, що між деревами було темно, як у сутінках, а на землі взагалі не було снігу. Геґрід, крекчучи, скинув на землю половину коров’ячої туші, відступив на крок і повернувся до учнів. Ті скрадалися від дерева до дерева, нервово озираючись на всі боки, ніби очікували несподіваного нападу.

— Підходьте сюди, — підганяв їх Геґрід. — Їх має привабити запах м’яса, та я все їдно їх закличу, аби вони знали шо то я.

Він повернувся, струснув своєю кошлатою головою, щоб відкинути з чола волосся, і дивно й пронизливо вереснув. Той заклик пролунав поміж темних дерев, немов крик якогось страхітливого птаха. Ніхто не засміявся. Учні були такі налякані, що не могли з себе видушити ні звуку.

Геґрід ще раз пронизливо крикнув. Минула хвилина. Учні нервово озиралися, щоб побачити між деревами те, що мало тут з’явитися. Аж ось, коли Геґрід уже втретє відкинув волосся й набрав повітря у свої велетенські груди, Гаррі підштовхнув Рона й показав у темний проміжок поміж двома сучкуватими тисовими деревами.

У темряві палало двоє порожніх білих очей. Вони все ближчали й ближчали, і за мить з’явилася драконяча морда, далі — шия і схожий на кістяк тулуб великого чорного крилатого коня. Кінь кілька секунд розглядав учнів, розмахуючи довгим чорним хвостом, а тоді нахилив голову й почав роздирати гострими лазурями м’ясо.

Гаррі відчув велику полегкість. Ось нарешті був доказ, що йому ці істоти не привиділися, що вони були справжні, адже Геґрід теж про них знав. Він напружено глянув на Рона, але той усе приглядався до дерев, а за кілька секунд прошепотів: — Чому Геґрід їх більше не кличе?

Інші учні були спантеличені не менше за Рона і так само нервово роззиралися куди завгодно, тільки не на коня, що стояв перед ними. Його бачили, здається, всього двоє — якийсь жилавий слизеринець, що стояв одразу за спиною Гойда і з великою огидою дивився на коня, та ще Невіл, очі якого стежили за помахами великого чорного хвоста.

— Ага, а осьо ше один! — гордо промовив Геґрід, коли з–за темних дерев вийшов наступний чорний кінь, склав свої шкірясті крила й почав жадібно жерти м’ясо. — А теперка… підніміть руки, хто їх видить?

Неймовірно радий, що нарешті збагне таємницю цих коней, Гаррі підняв руку. Геґрід кивнув йому головою.

— Так… так, я знав, Гаррі, що ти їх будеш видіти, — серйозно сказав він. — І ти, Невіле, теж? І…

— Я,тіпа, перепрошую, — глузливо урвав його Мелфой, — але що ми тут маємо бачити?

Замість відповіді Геґрід вказав на коров’ячу тушу на землі. Учні кілька секунд на неї дивилися, а тоді хтось зойкнув, а Парваті запищала. Гаррі розумів чому — дивно було бачити, як шматки м’яса самі собою віддиралися від кісток і зникали прямо в повітрі.

— Хто це робить? — запитала охоплена жахом Парваті, ховаючись за дерево. — Хто жере м’ясо?

— Тестрали, — гордо повідомив Геґрід, а Герміона біля Гарріного плеча з розумінням видихнула «а–а–а!» — Тут, у Гоґвортсі, їх цілий табун. Ану, хто знає?..

— Але ж вони дуже–дуже нещасні! — стривожено урвала його Парваті. — Тобто приносять різні страшні нещастя тим, хто їх бачить. Професорка Трелоні якось мені розповідала…

— Нє–нє–нє, — зареготав Геґрід, — то лише забобони, вони не приносят жодних нещасть, вони страшенно розумні й корисні! Звісно, багато праці не мают, в основному тягнут шкільні диліжанси, хіба що Дамблдорові треба десь далеко їхати і він не хоче являтися… а ось ще їдна парочка, гляньте.

З–за дерев повільно вийшло ще двоє коней. Один ледь не зачепив Парваті, і та здригнулася й щільніше притислася до дерева зі словами: «Я, здається, щось відчула, поруч зі мною!»

— Не журися, він тобі ніц не зробить, — терпляче заспокоїв її Геґрід. — Ану, хто мені може відповісти, чому дехто їх бачит, а дехто ні?

Руку підняла Герміона.

— Ану, кажи, — всміхнувся до неї Геґрід.

— Тестралів можуть побачити тільки ті люди, — затарабанила вона, — які бачили смерть.

— Цілком правильно, — урочисто підтвердив Геґрід, — десять очок Ґрифіндору. Отже, тестрали…

— Гм, гм.

То надійшла професорка Амбридж. Вона стояла недалечко від Гаррі у своєму зеленому капелюшку й плащі, наготувавши записничок. Геґрід, який ще ніколи не чув її робленого кахикання, стурбовано глянув на найближчого тестрала, явно вважаючи, що той звук іде від нього. — Гм, гм.

— О–о,моє вітаннєчко! — усміхнувся Геґрід, побачивши нарешті, хто саме кахикає.