Гаррі Поттер і Орден Фенікса - Роулинг Джоан Кэтлин

— Ви отримали записку, вислану вам уранці? — запитана Амбридж так само голосно й повільно, як вона розмовляла з ним і раніше, наче зверталася до якогось не дуже кмітливого іноземця. — З повідомленням, що я буду інспектувати ваш урок?

— Аякже, — радісно підтвердив Геґрід. — Тішуся, що ви знайшли нас отут! Як ви самі видите… чи, може… ви ж їх вадите? Ми ниньки вивчаємо тестралів…

— Даруйте? — голосно перепитала професорка Амбридж, приклавши руку до вуха й насупившись. — Що ви сказали? Геґрід трохи розгубився.

— Е–е… тестралів! — гукнув він. — Великих… е–е… крилатих коней, ви ж маєте знати!

Він замахав, наче крильми, своїми величезними руками. Професорка Амбридж здивовано підняла брови й забурмотіла, записуючи в нотатник: — Мусить… вдаватися… до… примітивної… жестикуляції.

— Ну… файно… — сказав Геґрід і дещо розгублено повернувся до учнів, — е–е… то що я там казав?

— Схоже, що… в нього… дуже… погана… короткочасна… пам’ять , — бурмотіла Амбридж досить голосно, щоб усі її чули. Драко Мелфой мав такий вигляд, ніби вже настали різдвяні канікули. А ось Герміона вся почервоніла від ледве стримуваної люті.

— Ага, отож бо, — пригадав Геґрід, тоді стурбовано глянув на нотатник Амбридж, але героїчно повів далі: — То я си хтів вам розповісти, де ми взяли той табун. Отож ми почали з самця і п’яти самиць… Оцей, — він погладив коня, що прийшов найперший, — його ім’я Тенебрус, він мій улюбленець, перший, шо си народив у цьому лісі…

— Чи вам відомо, — перебила його Амбридж, — що за класифікацією Міністерства магії тестрали належать до небезпечних істот?

Серце Гаррі каменем упало в грудях, але Геґрід лише реготнув.

— Тестрали цілком безпечні! Ну, можуть трохи вкусити, якщо ви їх сильно рознервуєте…

— Виявляє… ознаки… задоволення… коли… йдеться… про… насильство, — забурмотіла Амбридж, знову шкрябаючи в записнику.

— Нє… чекайте! — стривожився Геґрід. — Та ж вас і пес укусить, якщо ви його почнете цькувати… а тестрали мають погану репутацію лишень через ті балачки про смерть… люди си гадали, що вони їм провіщают лихо. Просто ніц не розуміли, та й усьо!

Амбридж нічого не відповіла. Зробила останній запис, тоді глянула на Геґріда і знову дуже голосно й повільно проказала: — Прошу продовжувати урок. Я пройдуся, — вона вдала, що ходить (Мелфой і Пенсі Паркінсон мало не луснули зі стримуваного реготу), — …між учнями, — показала на окремих школярів, — і задам їм запитання. — Показала на рот, ніби щось говорить.

Геґрід дивився на неї і ніяк не міг збагнути, чого це вона поводиться так, ніби він не розуміє нормальної мови. У Герміони від люті аж сльози на очах виступили.

— Меґера, гидка меґера! — шепотіла вона, коли Амбридж рушила до Пенсі Паркінсон.

— Е–е… файно, — пробелькотів Геґрід, намагаючись зосередитися на уроці, — отже… тестрали. Так. Ну, з ними си пов’язано купу файних речей…

— Чи все ви розумієте, — дзвінко запитала професорка Амбридж у Пенсі Паркінсон, — коли говорить професор Геґрід?

У Пенсі, як і в Герміони, теж виступили сльози на очах, але від сміху. Відповідь її була нерозбірлива, бо вона мусила тамувати хихотіння.

— Ні… бо… ну… він так говорить, ніби постійно рохкає…

Амбридж записала це в нотатник. Геґрід почервонів вільними від синців ділянками обличчя, але зробив вигляд, ніби не почув відповіді Пенсі.

— Е–е… так… файні речі про тестралів. Коли їх приборкати, як оцих, то ви вже ніколи й ніде не загубитеся. У них дивовижне чуття напрямку. Просто кажете їм, куди би ви хтіли, і…

— Якщо вони, тіла, тебе зрозуміють, — голосно прокоментував Мелфой, і Пенсі Паркінсон знову почала труситися від реготу. Професорка Амбридж поблажливо всміхнулася, а тоді звернулася до Невіла.

— Ти бачиш тестралів, Лонґботоме? — запитала вона. Невіл кивнув головою.

— А чию смерть ти бачив? — байдуже поцікавилася вона.

— Мого… мого дідуся, — затинаючись, відповів Невіл.

— І що ти про них думаєш? — показала вона своєю короткопалою рукою на коней, які вже обгризли коров’ячу тушу аж до кісток.

— Е–е… — нервово відповів Невіл, зиркнувши на Геґріда. — Ну… вони… е–е… нормальні…

— Учні… занадто… залякані… щоб… визнати… свій… страх, — забурмотіла Амбридж, роблячи черговий запис.

— Ні! — розпачливо вигукнув Невіл. — Я їх не боюся!