Гаррі Поттер і Орден Фенікса - Роулинг Джоан Кэтлин

Після десяти хвилин стримувального закляття усі розклали по підлозі подушки й узялися за приголомшення. Для одночасного виконання цього закляття місця було малувато, тому одна половина групи стежила за діями другої, а потім вони мінялися ролями. Гаррі аж розпирало від гордості, коли він дивився на них усіх. Щоправда, Невіл замість Діна, в якого цілився, приголомшив Падму Патіл, але ж раніше він взагалі ні в кого не влучав! Усі учні прогресували просто на очах. Минула година, і Гаррі всіх зупинив.

— Ви досягай великих успіхів, — похвалив він учнів, радісно всміхаючись. — Коли повернемося з канікул, перейдемо до складніших тем. Можливо, навіть будемо викликати патронусів.

Учні схвильовано загомоніли. Тоді почали, як звично, виходити парами або втрьох. Виходячи, майже всі бажали Гаррі веселих свят. Радісний Гаррі разом з Роном та Герміоною зібрав і акуратно поскладав подушки. Рон і Герміона вийшли з кімнати, а він ще затримався, бо там була Чо, і він сподівався й від неї теж почути привітання з Різдвом.

— Іди сама, — сказала Чо своїй подрузі Марієтті, і серце в Гаррі ледь не вискочило з грудей.

Він зробив вигляд, що поправляє складені стосом подушки. Був цілком певен, що вони залишилися тут самі, і чекав, коли вона заговорить. Натомість почув, як вона зашморгала носом. Озирнувся й побачив, що Чо посеред кімнати заливається слізьми.

— Що?..

Він не знав, що й робити. Вона стояла й мовчки плакала.

— Що сталося? — ледь чутно спитав він.

Дівчина похитала головою й витерла сльози рукавом.

— Вибач… — невиразно проказала Чо. — Мабуть… це просто… Ми стільки всього навчилися… і я тепер… думаю… якби ж то він усе це вмів… був би й досі живий.

У Гарріних грудях усе обірвалося. Він мав би це знати. Вона хотіла поговорити про Седрика.

— Він усе це вмів, — видушив з себе Гаррі. — І дуже добре вмів, інакше б нізащо не добрався до середини лабіринту. Та якщо Волдеморт дуже хоче когось убити, порятунку немає.

Чо аж гикнула, почувши Волдемортове ім’я, однак дивилася на Гаррі не кліпаючи.

— Але ж ти вижив, ще тоді, як був немовлям, — тихенько сказала вона.

— Це так, — утомлено погодився Гаррі, помалу йдучи до дверей. — Я сам не знаю чому. Ніхто цього не знає, тож тут нічим пишатися.

— Ой, тільки не йди! — вигукнула Чо, знову готова розплакатися. — Вибач, що я так розклеїлася… я не хотіла…

Вона знову гикнула. Була неймовірна гарна навіть з червоними й підпухлими очима. Гаррі мав дивні відчуття. Волів би просто почути вітання з Різдвом.

— Я розумію, як це для тебе жахливо, — Чо знову витерла сльози рукавом. — Я згадую Седрика, а ти бачив, як він помирав… Тобі, мабуть, хочеться про це забути?

Гаррі нічого на це не відповів. Чо казала правду, але підтвердити її слова було б бездушно.

— Знаєш, ти д–дуже добрий учитель, — усміхнулася крізь сльози Чо. — Мені ж ніколи не вдавалося приголомшення.

— Дякую, — зніяковів Гаррі.

Цілу довжелезну мить вони дивилися одне одному в очі. Гаррі відчув палке бажання вибігти з кімнати, а натомість неспроможний був ворухнути ногою.

— Омела, — тихенько сказала Чо, показуючи на стелю над його головою.

— Так, — відповів Гаррі. У нього пересохло в роті. — Там, мабуть, повно нарґлів.

— А що таке нарґли?

— Поняття не маю, — знизав плечима Гаррі. Вона підійшла ближче. Його мовби приголомшили. — Спитай у Лунатички. Тобто в Луни.

Чо якось кумедно чи то схлипнула, чи засміялася. Підійшла ще ближче. Гаррі міг би вже полічити веснянки на її носі.

— Гаррі, ти мені дуже подобаєшся.

Він уже не міг думати. Дивовижне тремтіння ширилося по всьому тілі, він не володів ні руками, ні ногами, ні головою.

Вона була так близько. Він бачив кожнісіньку сльозинку на її віях…

* * *

Коли Гаррі через півгодини повернувся до вітальні, Герміона й Рон сиділи на своїх улюблених місцях біля каміна. Майже всі інші учні вже порозходилися спати. Герміона писала довжелезного листа. Списала майже півсувою пергаменту, що звисав з краю стола. Рон лежав на килимку біля каміна, намагаючись закінчити домашнє завдання з трансфігурації.

— Де ти так затримався? — поцікавився він, коли Гаррі сів у крісло біля Герміони.

Гаррі не відповів. Був сам не свій. Йому кортіло розповісти про те, що сталося, Ронові й Герміоні, та водночас хотілося забрати цю таємницю з собою в могилу.