Гаррі Поттер і келих вогню - Роулинг Джоан Кэтлин

— А хіба не можна? — стурбувався містер Візлі.

— Це ніби як… не знаю… якийсь з’їзд, чи зліт, — сказав містер Робертс. — Здається, що всі між собою знайомі. Наче зібралися на грандіозну вечірку.

Тієї миті прямо з повітря біля містера Робертса виник якийсь чаклун у штанях для гольфу.

— Забуттятус! — вигукнув він, спрямувавши на містера Робертса чарівну паличку.

Очі в містера Робертса відразу затуманилися, він розправив брови й набрав безжурно–замріяного вигляду. Гаррі збагнув, що то ознаки видозміни пам’яті.

— Нате вам карту наметового містечка, — безтурботно сказав містерові Візлі містер Робертс. — А це здача.

— Дуже вам дякую, — відповів містер Візлі.

Чаклун у гольфових штанях довів їх до брами, за якою було наметове містечко. Він мав виснажений вигляд. Підборіддя заросло щетиною, під очима темніли великі кола. Відійшовши на безпечну відстань від містера Робертса, чаклун пробурмотів містерові Візлі:

— З ним стільки мороки! По десять разів на день мушу насилати на нього чари забуття. А Лудо Беґмен анітрохи не допомагає. Ходить тут і на весь голос триндить про бладжери та квафели. Геть не дбає про антимаґлівські заходи безпеки. Господи, я буду на сьомому небі, коли це все скінчиться. До зустрічі, Артуре.

І він роз’явився.

— Я думала, що містер Беґмен керує відділом магічної фізкультури і спорту, — здивувалася Джіні. — Він мав би знати, що не варто говорити про бладжери, коли поблизу є маґли.

— Та мав би, — всміхнувся містер Візлі й повів їх крізь браму до наметового містечка, — але Лудо завжди був трохи… ну… недбалий щодо безпеки. Проте важко було б знайти енергійнішого керівника спортивного відділу. До речі, він колись грав за збірну Англії з квідичу. І був найкращим відбивачем «Ос із Озборна».

Вони потяглися по вкритому імлою полю поміж довгими рядами наметів, що переважно мали цілком звичайний вигляд. Власники явно намагалися зробити намети якомога подібнішими на маґлівські, хоч іноді помилково додавали димарі, дзвіночки чи флюгери. Та деякі намети були такі відверто чаклунські, що не могли, звісно, не викликати підозр у містера Робертса. Скажімо, серед поля хтось поставив екстравагантний мініатюрний палац зі смугастого шовку, коло входу в який було припнуто пару живих павичів. Трохи далі вони побачили триповерховий намет з багатьма вежами. За ним стояв намет, біля якого був розбитий справжній сад зі ставочком, сонячним годинником та фонтаном.

— Завжди та сама біда, — усміхнувся містер Візлі, — ніяк не можемо втриматися від показухи, коли збираємося разом. Ага, ось і наше місце.

На краю поля, біля самого лісу, вони побачили вільний майданчик зі встромленою в землю табличкою, на якій був напис «Вільзі».

— Чудове місце! — зрадів містер Візлі. — Стадіон якраз отам за лісом, ближче не може й бути. — Він скинув наплічника. — Отже, — сказав збуджено, — чари вживати заборонено, бо нас тут, на цій маґлівській землі, і так забагато. Намети ставимо самі! Це не важко… маґли весь час їх ставлять самі… Гаррі, як ти думаєш, з чого треба почати?

Гаррі ще ні разу в житті не ставив намет. Адже Дурслі ніколи не брали його з собою на пікніки, а залишали в підстаркуватої сусідки місіс Фіґ. Однак удвох з Герміоною вони поступово з’ясували, що треба робити з цими жердинами та кілочками. І хоч містер Візлі більше заважав, ніж допомагав, страшенно хвилюючись, коли треба було забивати кілочки молотком, вони зрештою спромоглися встановити два двомісні намети доволі жалюгідного вигляду.

Усі відійшли трохи назад, щоб порадіти зі своєї вправності. Ніхто й не подумає, що ці намети можуть належати чарівникам, вирішив Гаррі. Але ж, коли прибудуть Білл, Чарлі й Персі, їх стане загалом десятеро. От у чім біда. Герміона, здається, теж звернула на це увагу Вона спантеличено глянула на Гаррі, а містер Візлі тим часом став рачки й заліз у перший намет.

— Буде тіснувато, — гукнув він, — але думаю, що вмістимося всі. Ідіть подивіться.

Гаррі нахилився, зазирнув у намет, і в нього відвисла щелепа. Він опинився в дещо старомодній трикімнатній квартирі, де були навіть ванна та кухня. Дивовижно, але умеблюванням вона дуже скидалася на квартиру місіс Фіґ — на різнокаліберних стільцях лежали плетені гачком покривала, і скрізь чувся різкий котячий запах.

— Це ж не надовго, — виправдовувався містер Візлі, витираючи хустинкою лисину й поглядаючи на два двоярусні ліжка у спальні. — Це я позичив на роботі, в Перкінса. Він уже в походи не ходить, бідолаха, бо має ревматизм.