Гаррі Поттер і келих вогню - Роулинг Джоан Кэтлин

— Добре, що я не на службі, — сонно пробурмотів містер Візлі, — бо інакше мусив би йти й казати ірландцям, щоб вони перестали святкувати.

Гаррі лежав на другому ярусі ліжка, якраз над Роном, дивився на брезентову стелю шатра, стежив за мерехтіннями леприконівських ліхтариків, коли ті час від часу пролітали десь поблизу, і згадував найефектніші Крумові фінти. Йому аж свербіло сісти на власну «Вогнеблискавку» і спробувати фінт Вронського… Олівер Вуд чомусь ніколи не показував на своїх схемах, як виконується цей прийом… Гаррі бачив себе в мантії з власним прізвищем на спині й уявляв дивовижне відчуття, коли реве стотисячний стадіон, а над ним лунає голос Лудо Беґмена: «А тепер вітайте… Поттера! “

Гаррі навіть не знав, заснув він чи ні — фантазуючи про політ у Крумовому стилі, він міг і справді непомітно провалитися в сон, — але зненацька закричав містер Візлі.

— Вставайте! Роне… Гаррі… мерщій, уставайте, негайно!

Гаррі рвучко сів на ліжку, зачепивши головою стелю шатра.

— Що трапилося? — запитав він.

Гаррі відчув, що сталася якась біда. В наметовому містечку був інший, ніж досі, шум. Змовкли співи. Лунали крики, люди кудись бігли.

Він зіскочив з ліжка і почав намацувати одяг, але містер Візлі, що натяг джинси прямо на піжаму, крикнув: — Нема коли, Гаррі… хапай куртку й біжи надвір… швидко!

Гаррі зробив, як йому звелено, і вискочив з намету, Рон — услід за ним.

У світлі кількох вогнищ, які ще не встигли згаснути, Гаррі побачив людей, що бігли до лісу, тікаючи від чогось, що рухалося до них полем. Блискали дивні спалахи й чулися звуки, схожі на постріли. До них долинали образливі вигуки, розкоти сміху та п’яні крики. Потім спалахнуло різке зелене світло, що осяяло все навкруги.

Юрба чаклунів, що тісно збилися докупи й скерували вгору свої чарівні палички, повільно рухалася полем. Гаррі примружився, щоб їх роздивитися… Вони ніби не мали облич… він збагнув, що їхні голови ховалися під каптурами, а лиця — під масками. Високо над ними в повітрі пливли чотири постаті, всі химерно викривлені. Виникало враження, що чаклуни в масках були ляльководами, а постаті вгорі — маріонетками, що рухалися завдяки невидимим мотузкам, які тяглися до них з чарівних паличок. Дві постаті з чотирьох були дуже маленькі.

До цієї юрби приєднувалися нові й нові чаклуни, вони реготали й показували на летючі тіла. Намети валилися під натиском розбухлої юрби. Раз чи двічі Гаррі помічав, як хтось із цієї зграї за допомогою чарівної палички вибухом знищував намет, що загороджував йому дорогу. Деякі шатра загорілися. Крики гучнішали.

Коли якийсь палаючий намет освітив постаті, що пливли в повітрі, Гаррі одну впізнав — то був містер Робертс, розпорядник наметового містечка. Інші три постаті були, мабуть, його дружиною й дітьми. Хтось у натовпі перекинув місіс Робертс догори ногами, скерувавши на неї чарівну паличку. Нічна сорочка впала їй на голову, оголивши ноги в широких панталонах. Вона намагалася себе прикрити, а натовп унизу гиготів і улюлюкав.

— Маразм! — пробурмотів Рон, дивлячись, як найменше маґлівське дитинча закружляло дзиґою на величезній висоті. При цьому голова його теліпалася з боку на бік.

— Вони якісь хворі…

До них підбігли Герміона й Джіні, натягуючи куртки на нічні сорочки, а містер Візлі поспішав слідом за ними. Тієї ж миті з хлопчачого намету вискочили уже вдягнені Білл, Чарлі й Персі. Вони засукали рукави й тримали напоготові чарівні палички.

— Ми біжимо на допомогу міністерству — крикнув містер Візлі, теж підкочуючи рукави. — А ви всі тікайте в ліс і тримайтеся разом. Я прийду по вас, коли ми все владнаємо!

Білл, Чарлі й Персі вже мчали назустріч непроханим гостям. Містер Візлі кинувся за ними. Звідусіль збігалися міністерські чаклуни. Юрба, над якою пливла в повітрі родина Робертсів, насувалася все ближче.

— Ходімо, — схопив Фред за руку Джіні й потяг її до лісу.

Гаррі, Рон, Герміона і Джордж помчали слідом. Коли добігли до дерев, то озирнулися. Юрба під родиною Робертсів стала ще більша. Міністерські чаклуни намагались пробитися в центр натовпу до відьмаків у каптурах, але це було непросто. Вдатися до чарів вони побоювалися, бо тоді родина Робертсів могла б упасти з висоти на землю.

Кольорові ліхтарі, що освітлювали стежку до стадіону, вже згасли. Між деревами навпомацки блукали темні постаті. Плакали діти. В холодному нічному повітрі довкола них відлунювали тривожні крики й перелякані голоси. Зусібіч Гаррі штовхали люди, чиїх облич він не бачив.