Дві вежі - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Ну, малюки, — мовляв Горшнак, — як спалося? Солодко чи не дуже? Звісно, ночівля не дуже приємна: тут — батори, шаблі, там — ці моторошні списи… Дрібному народцю не слід встрявати у великі справи!

Він нишпорив по кишенях, промацував кожну складку одягу. В мутних його сліпаках жеврів хижий вогонь. Серце бідолашного Піна зойкнуло від жахливої здогадки: Горшнак знає про Перстень! І, звичайно, хоче заволодіти ним, поки Углук не бачить… А якщо зіграти на цьому? Пін набрався духу й прошепотів перше, що зміг вигадати:

— Думаєш, одразу знайдеш? Не так уже це й просто!

— Що? — не зрозумів Горшнак. Лапа його міцно стиснула лікоть Піна. — Про що ти? Про що йдеться, недоростку?

Пін хвилину помовчав, потім старанно забулькотів горлом: гор–р–лум, гор–р–лум.

— Це так, абищиця, мій дорогесенький…

Лапи Горшнака смикнулися.

— Гей–гей! Надто, надто небезпечні слова, мій дорогий!

— Можливо, — підхопив Меррі, спритно вгадавши намір Піна. — Можливо, це небезпечно не тільки для нас. А втім, ти й сам усе знаєш. А що ти даси натомість, якщо ми… Якщо схочеш, ясна річ.

— Чи хочу я? — наче не вірячи своїм вухам, перепитав Горшнак. Він намагався зберегти витримку, але лапи його тряслися все помітніше. — Чи хочу я! І що дам натомість! Що за натяки?

— Наосліп справи не роблять, — ретельно підбираючи слова, відповів Пін. — Ми могли б зберегти тобі й час, і зусилля. Але перш за все ти розв’яжеш нам ноги. Інакше ми нічим тобі не допоможемо.

— Бідолашні дурники! — зашипів Горшнак. — Що в голові маєте та що за пазухою — усе з вас витягнемо свого часу… Не довелося б вам пожалкувати, що замало знаєте… Ми поспішати з дізнанням не будемо, розтягнемо задоволення. Вважаєте, вам зберегли життя заради доброти душевної? Тут навіть бовдур Углук відповів би правильно, повірте мені!

— Повірити неважко, — сказав Меррі. — Але здобич ти ще не отримав. І зовсім не обов’язково, що взагалі коли–небудь отримаєш. Якщо ми потрапимо в Ізенгард, Горшнакові припаде дуля з маком! Усе відбере Саруман. Хочеш забезпечити себе — домовляйся з нами, момент вигідний, іншого не буде!

Терпець Горшнакові вже майже урвався. Згадка про Сарумана добряче розлютила його.

Час спливав, галас у таборі вщухав. Углук міг повернутися в будь–яку хвилину.

— Маєте його при собі? — буркнув Горшнак. — Хто з вас його зберігає?

— Гор–р–лум, гор–р–лум, — відповів Пін.

— Розв’яжи нам спершу ноги, — сказав Меррі. Орка трясло, наче в пропасниці.

— Кляті підлі недоростки! — засичав він. — Та я радше вас пошматую! Ви що, не розумієте — я можу вас оббілувати? Я з вас фарш можу зробити! А якщо побажаю прихопити з собою, обійдуся й без ваших ніг!

І він раптом підхопив обох гобітів, притиснув ліктями до своїх товстих боків, затулив волохатими кулаками роти, а потім, зігнувшись в три погибелі, різко стрибнув уперед.

Швидко, безшумно добіг до краю пагорба, прослизнув повз сплячих вартових і, наче упир, помчав униз схилом на захід, до Ентули. З цього боку шлях здавався відкритим, попереду світилося лише одне багаття.

Пробігши сотню кроків, він затримався, озирнувся, прислухався. Але нічого не побачив і не почув. Пригинаючись, вирушив далі. Притис вухо до землі, ще послухав, Нарешті випростався й ризикнув зробити довгий стрибок. І саме в цю мить перед ним виросла тінь вершника. Кінь став дибки й захропів, чоловік свиснув.

Горшнак розпластався на землі, прикривши гобітів собою, і витяг шаблю — розправитися з полоненими, не дати їм врятуватись. Це його й згубило: шабля дзенькнула, на клинку відбився виблиск ближнього багаття, і тієї ж самої миті в темряві проспівала стріла; чи то лучник добре поцілив, чи сама доля направила його руку, але стріла прошила праве плече Горшнака. Орк заскиглив, випустив шаблю, скочив — і одразу ж звалився, пробитий списом. Дикий, верескливий зойк вирвався з його горла, він смикнувся й затих.

До першого вершника приєднався другий. Пін і Меррі нерухомо лежали там, де їх кинув Горшнак, надто налякані, щоб подавати голос. Роханські коні, мабуть, і справді могли бачити в темряві — вони старанно переступили через гобітів, не зачепивши. А вершники не помітили дві маленькі постаті в ельфійських плащах.

— Поки що все чудово, — ледве чутно шепнув Меррі, — тільки б нас тут теж ненароком не повбивали…

Але про це вони могли вже не турбуватися. Передсмертний крик Горшнака переполохав банду. Судячи з криків, на пагорбі помітили зникнення гобітів. Углук, мабуть, зняв ще пару голів… У лісі, поза колом вогнів, почулося ревіння у відповідь: Маугур йшов з обіцяною підмогою. Роханці розділилися; одні підтяглися до пагорба, безтрепетно підставляючись під стріли орків, щоб не випустити жодного ворога з пастки, а інші повернули назустріч Маугуру. Так Пін і Меррі, не зрушивши з місця, опинилися за межами небезпеки.