Дві вежі - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Ось зараз би нам і піти, — зітхнув Меррі, — якби в нас були руки–ноги вільні. Ці вузли ні розплутати, ані перегризти…

— Не сумуй, — сказав Пін, — бо в мене руки насправді вільні. Я все ніяк не встигав тобі сказати — мотузку я розрізав та тільки про їхнє око залишив. Але спочатку непогано було б трошки попоїсти.

Він скинув, нарешті, мотузяну петлю з рук і витяг з кишені пакунок з їжею. Хоча хлібці трохи висохли й розкришилися, листяна обгортка не дала їм розсипатися. Друзі з’їли по два–три шматочки, згадуючи прекрасні обличчя, веселі бенкети, смачні страви — де ви, безтурботні дні в Лоріені! Вони так глибоко задумалися, що навіть не помічали шуму близького бою. Пін першим повернувся до дійсності.

— Тепер пішли звідси, — сказав він. — Зараз я все влаштую.

Шабля Горшнака валялася поруч, але вона була заважка для гобіта. Пін проповз уперед, намацав на поясі гобліна довгий ніж, звільнився сам і допоміг Меррі.

— Тепер можна рухатися, — сказав він. — Спробуємо повзти. Може, від руху розігріємося — і ноги запрацюють…

Так і зробили. Земля була м’яка, податлива, але все одно вони просувалися надто повільно. Обігнувши здаля вогнище роханців, вони старанно повзли далі, аж доки не дісталися ярів коло річки. Вода плюскотіла внизу, у непроглядній темряві. Гобіти присіли й озирнулися.

Шум вщух. Видно, з Маугуром було покінчено. Роханці повернулись до вогнищ, зловісна тиша повисла над степом. Зрозуміло було, що наближаєтьсч розв’язка — ніч закінчувалася. Безхмарне небо на сході вже починало бліднішати.

— Потрібно сховатися, — сказав Пін. — Мало радості, якщо ці вояки спершу нас уб’ють, а потім виявлять, що помилилися!

Він підвівся, потупцяв ногами.

— Знаєш, мотузки обідрали мені шкіру, жорсткі були, наче ремені, але я вже трохи розім’явся. Мабуть, прошкутильгаю як–небудь. А ти як?

Меррі теж підвівся.

— Я теж нічого. Дивна річ — ельфійський хліб! Бадьорить сильніше й якось добріше, ніж питво орків! Цікаво, з чого воно вариться… Хоча, мабуть, краще не знати. Нап’ємося води, щоб його смак змити.

— Не тут, — сказав Пін. — Тут берег високий. Пішли потроху!

Якби у цю мить сторонній перехожий почув їхню роі–мову, він не повірив би, що ці двоє пережили жорстокі муки, дивом уникли жахливої загибелі й наближалися, втративши надію, до безжального катування і смерті. Та й тепер вони ясно усвідомлювали, як мало в них шансів знову знайти друзів та безпеку. Однак вони йшли, взявшись за руки, і на ходу ділилися враженнями, переводячи на жарт усі пережиті жахи, за звичаєм гобітів.

— А ти молодець, Туче, — говорив Меррі. — Далебі, ти заслуговуєш на особливий розділ у книзі старого Більбо, якщо, певна річ, я матиму можливість ознайомити його з твоїми подвигами. Як ти розкусив цю кудлату погань! Та із застібкою добре вигадав. Ось тільки не зрозуміло, чи буде з цієї вигадки сенс… Мені доведеться попотіти, щоб не осоромитися. Адже тепер моя черга, кузене Тук. Здається мені, ти цієї місцевості зовсім не знаєш. А я з більшою користю проводив час у Рівенделлі і знаю: ця річка — Ентула, а ось це — останні відроги Імлистих Гір і горезвісний ліс Фангорн…

Вони зупинились на узліссі. Ніч, ховаючись від наближення ранку, відступила до лісу й залягла глибокими тінями.

— Ну ж бо, кузене Брендібок, веди, — сказав Пін. — Або вперед, або навпаки. Ти в нас, звісно, особа дуже обізнана, але чи не забув ти, від чого нас застерігали?

— Зовсім ні, — відповів Меррі. — Та не лізти ж нам у саме пекло бою, правда?

І він потяг Піна до лісу. Їх обступили могутні стовбури, старі, як світ. Густі, сплутані бороди моху та повзучих лишайників звисали з них, коливаючись від вітру. Гобіти обрали темну місцинку й визирнули з–під гілля — наче ельфи, які колись уперше визирнули з одвічних хащів помилуватися першою в їхньому житті ранішньою зорею. Далеко за Великою рікою, за Брунатними полями, за простягнутим на сотні миль безлюдним степом буяло на сході золото–криваве світило. Вітаючи його, дзвінко заграли сигнальні ріжки — роханські воїни почали переклик.

У холодному повітрі далеко пролунало іржання коней. Вершники дружно заспівали грізну бойову пісню, і коли сонячний диск до половини піднявся над краєм землі, роханці з гучним покликом пішли в атаку. Орки заревли і вистрелили водночас із усіх луків, які ще залишились; зі свистом злетіла хмара стріл. Кілька вершників повалилися на землю, але шеренга, не завагавшись, тіснила ворога далі. Тільки в одному місці серед загального сум’яття чорні гобліни згуртованим клином врізалися в коло нападаючих, прокладаючи собі шлях до лісу. Вони розлютилися, клин входив усе глибше, здавалося, оточення зараз буде прорване. Вже троє воїнів, що перегородили дорогу, впали, порубані шаблями орків.