Дві вежі - Толкиен Джон Рональд Руэл

Не для гобітських ніг створювалися ті сходинки; зайняті важким сходженням, друзі навіть не замислювалися, яким дивом рани й подряпини загоїлись так швидко і звідки взялися сили. Діставшись карниза, вони віддихалися й стали роздивлятися навкруги. Виявилося, що пройдено лише яких–небудь три–чотири милі; межу лісу й степу було добре видно, і звідти вітер зносив у бік Фангорну рвані клуби чорного диму.

— Вітер помінявся, — зауважив Меррі. — Знову дме зі сходу. Відчуваєш, як тут холодно?

— Отже, ця погодка ненадовго, — відповів Пін. — Знову все потьмяніє… А жаль — ці хащі під сонечком мають зовсім інший вигляд. Я б сказав, вони мені навіть подобаються!

— Йому подобається Ліс! Чудово! Дуже люб’язно з твого боку, — промовив раптом чийсь лункий голос. — Ану ж бо оберніться, дайте мені побачити ваші обличчя. Не можу стверджувати, щоб ви мені особливо подобалися, але ж не можна судити поспіхом. Обертайтеся, ну ж бо!

Широкі долоні опустилися на спини гобітів і обережно, але рішуче розвернули їх, а потім піднесли у повітря.

Гобіти опинилися в руках у небаченого створіння. Росту в ньому було не менше десяти ліктів, довга голова без будь–якого переходу з’єднувалася з міцним тулубом. Важко було зрозуміти, чи він одягнутий у плащ з сіро–зеленої, схожої на кору тканини, чи це його власна шкіра. Сильні руки нижче плечей гладенькі, бурого кольору; на ступнях по сім довгих пальців. Низ обличчя ховала сива борода, довга, густа, кущиста; окремі волосинки, вгорі завтовшки з тонку гілочку, донизу розходилися мохнатими волоконцями. Але найбільше вразили гобітів очі велетня. Карі, із зеленими цяточками, вони дивилися уважно й велично. «Наче бездонний колодязь, — намагався згодом пояснити Пін, — повний давніх спогадів і повільних роздумів, а згори — відбиток нинішнього дня, як сонце віддзеркалюється на поверхні колодязя». Наче дивовижна рослина, що спала чи заглибилась у свої думки від коріння до кінчиків листя і раптом прокинулася, й дивилася на них так само зосереджено, як з давніх часів зосереджувалася на власних відчуттях.

— Гм–гм, — промовив голос, такий низький, наче йшов з дерев’яної труби. — Дивно, дуже дивно. Не будемо судити поспіхом, таке в мене правило. От якби я спочатку побачив вас, а потім почув… Ваші голосочки мені до душі, цілком приємні голосочки… Щось вони мені нагадують, тільки що? Забув… Та якби я вас спочатку побачив, обов’язково розтоптав би. Прийняв би за нову, дрібну породу орків, а потім досадував на помилку… Дивні якісь істоти. І корінці дивні, і гілочки…

Пін, хоча й був приголомшений, уже отямився від страху. Тепер його розбирала цікавість.

— Будь ласка, поясни нам, — сказав він обережно, — хто ти й що ти?

Очі велетня стомлено пригасли.

— Гм–гм. Я — ент, у всякому разі, так мене називають. Перший з ентів, мабуть, так по–вашому точніше. Одні звуть мене Фангорном, інші — Древесом. І ви мене можете так звати: Древес.

— Ент? — запитав Меррі. — А що це значить? Як ти сам себе називаєш?

— Хо–хо, — пхикнув Древес. — Хо–хо! Довго довелося б тобі слухати! Куди ти поспішаєш? І взагалі, це мені слід питати, а вам — відповідати. Ви забрели до моїх володінь. Хто ви такі? Мені ніяк не вдається віднести вас до якогось відомого племені. Здається, про вас нічого немає в тих переліках, які я заучував у молоді роки. Давненько те було… Може, з того часу складено нові списки? Ну ж бо, спробую пригадати…

• Слід пам’ятати усяке створіння!
• По–перше — чотири вільних народи…
• Найстарші — діти ельфів прадавніх,
• Гноми підгірні, в ремеслах умілі,
• Енти, ровесники гір земнородні;
• Люди, що смертні, господарі коням…
• Гм–гм–гм.
• Вправні бобри, легконогі косулі,
• Ласі ведмеді та вепри битливі,
• Вовк ненаситний, заєць лякливий…
• Гм–гм–гм.
• Буйвол на паші, орел в піднебессі…
• Білка метка і шляхетні олені;
• Лебеді білі, гадюки холодні…

Гм–гм, а далі? Тра–та–та та–там… та–там… дуже довгий список. І жодне описання вам не підходить!

— Дуже навіть дивно, — сказав Меррі. — Нас ніде в старовинних літописах не згадують. Але ж ми, гобіти, теж не перше століття на світі живемо!

— Може, доцільно додати до старого списку нові рядки? — запропонував Пін. — «Гобіти–крихітки в нірках затишних». Додай нас до чотирьох вільних народів, одразу після людей–Здоровил, і все буде гаразд.