Три мушкетери - Дюма Александр

Ніщо так не вкорочує час і відстань, як невідступна, всепоглинаюча думка. Людина перестає помічати реальний світ, думка неначе переносить її у світ химерних уявлень. Час тоді втрачає лік, а простір — віддаленість. Людина вирушає з одного місця і приїздить до другого — тільки й усього. Від того, що було в дорозі, не лишається в пам'яті нічого, крім непевного туману, в якому бовваніють тисячі примарних образів — дерева, гори, долини. Так і Д'Артаньян незчувся, як, давши волю своєму коневі, проїхав у полоні непевних видінь шість чи вісім льє од Шантильї до Кревкера, а, прибувши в це село, відразу забув про все, що стрілося йому на шляху.

Тільки тут він прийшов до тями. Юнак похитав головою і, побачивши корчму, де залишив Араміса, пустив коня клусом.

Цього разу його зустрів не хазяїн, а хазяйка. Д'Артаньян був фізіономістом; тож, глянувши на її гладке, простодушне й веселе обличчя, він ураз відчув, що від цієї особи можна не критись і що боятися її нічого.

— Ласкава пані, чи не сказали б ви, де мені знайти одного з моїх друзів, якого ми залишили тут днів із десять тому? — спитав Д'Артаньян.

— Вродливого молодика двадцяти трьох — двадцяти чотирьох років, лагідного, люб'язного, ставного?

— І, до того ж, пораненого в плече.

— Саме так.

— Що так?

— А те, добродію, що він і досі тут.

— Ласкава пані, — вигукнув Д'Артаньян, зіскакуючи з коня й кидаючи поводи Планше, — ви даруєте мені життя. Де ж він, мій любий Араміс, якого я так хочу обійняти? Я й справді не діждусь, коли побачу його.

— Даруйте, пане, але навряд чи він зможе вас зараз прийняти.

— Чому б то? Невже у нього в гостях жінка?

— Святий Ісусе! Що ви таке кажете, юначе? Ні, пане, в нього не жінка.

— Хто ж тоді?

— Кюре^[123] з Мондидьє та абат Ам'єнського монастиря єзуїтів.

— Боже! — вигукнув Д'Артаньян. — Йому погіршало?

— Ні, пане, навпаки; але після хвороби на нього впала благодать, і він вирішив рукоположитися.

— А й правда, — зауважив Д'Артаньян, — я зовсім забув, що він тільки тимчасово служить у мушкетерах.

— То ви, пане, неодмінно хочете його бачити?

— Більше, ніж будь-коли.

— Тоді зійдіть сходами в двері праворуч, на третій поверх, у кімнату номер п'ять.

Д'Артаньян мерщій подався в двір і побачив відкриті сходи, які ще й нині можна зустріти в старовинних заїздах. Але не так просто було потрапити до майбутнього абата: підступи до Арамісової кімнати охоронялися не менш суворо, ніж сади Арміди^[124]: в коридорі стояв Базен, який заступив Д'Артаньянові дорогу з тим більшою безстрашністю, що після багаторічних випробувань бідолаха був нарешті близький до омріяної мети.

Справді, Базен давно вже хотів стати слугою духовної особи й нетерпляче чекав тієї хвилини, коли Араміс скине похідний плащ і вдягне сутану. Тільки раз у раз повторювана молодим мушкетером обіцянка, що ця хвилина неодмінно настане, тримала Базена на службі в Араміса, де, за словами самого ж Базена, можна було лише занапастити душу.

Отож Базен просто нетямився з радості. Судячи з усього, тепер уже хазяїн не повинен був зректися свого слова. Поєднання фізичного болю з моральним призвело до давно очікуваного рішення: Араміс, який страждав душею і тілом водночас, вважав своє подвійне нещастя — несподіваний від'їзд коханої жінки та рану в плече — пересторогою неба й звернув нарешті свої помисли до релігії.

За таких обставин поява Д'Артаньяна прикро вразила Базена, бо він розумів, що той неодмінно наверне його хазяїна до світських справ, яким Араміс так довго віддавав перевагу. І Базен вирішив захищати двері до останку, а що хазяйка вже виказала його і він не міг послатися на відсутність Араміса, то й заходився доводити Д'Артаньянові, як неделікатно було б втручатися в благочестиву спасенну розмову, що почалася рано-вранці і, на його переконання, мала скінчитися тільки пізно ввечері.

Проте красномовна тирада добродія Базена не справила враження на Д'Артаньяна; не заходячи в суперечку зі слугою свого друга, він мовчки відсторонив його однією рукою, а другою повернув клямку в дверях кімнати номер п'ять.

Двері відчинилися, і юнак увійшов до кімнати.

Араміс у широкому чорному вбранні, в кругленькій і плоскій шапочці на голові, що дуже скидалася на скуфію^[125], сидів за довгим столом, захаращеним сувоями паперу й грубезними фоліантами; праворуч од нього сидів абат єзуїтського монастиря, а ліворуч — кюре з Мондидьє. Завіси були наполовину опушені, і в кімнаті панував таємничий присмерк, що навіював благочестиві думки.