Три мушкетери - Дюма Александр

Д'Артаньян промовчав.

— До речі, — провадив Атос, несподівано міняючи тему розмови, — дякую вам за коня, якого ви привели для мене.

— Він вам сподобався? — спитав Д'Артаньян.

— Так, але він не дуже витривалий.

— Ви помиляєтесь; я проскакав на ньому десять льє менше ніж за півтори години, і після цього він стомився не більше, ніж коли б прогарцював площею Сен-Сюльпіс.

— Он як! Ви мене засмутили.

— Засмутив?

— Авжеж. Я його позбувся.

— Яким чином?

— Ось як це сталося. Я прокинувся о шостій годині ранку, ви спали, як мертвий, і я не знав, куди себе подіти, бо все ще не оговтався після вчорашньої гульні. Я спустився в залу, де побачив одного з наших англійців. Він торгував у лихваря коня, бо загнав свого скакуна вчора по дорозі. Я підійшов ближче і, почувши, що він пропонує сотню пістолів за темно-рудого мерина, сказав:

— Пробачте, пане, в мене теж є кінь на продаж.

— Чудовий кінь! — відповів він. — Я бачив його вчора, коли слуга вашого друга тримав його на поводу.

— Як ви гадаєте, коштує він сотню пістолів?

— Авжеж. І ви віддасте мені його за таку ціну?

— Ні, але я зіграю з вами на нього.

— Зіграєте на нього?

— Так.

— У що?

— В кості.

Сказано — зроблено; і я програв коня. Зате потім я відіграв сідло, — докінчив свою розповідь Атос. Д'Артаньян скривився.

— Ви засмучені цим? — спитав Атос.

— Щиро кажучи, так, — відповів Д'Артаньян. — По цих конях нас мали впізнати в день бою; це був дарунок, знак поваги. Ви були дуже необачні, Атосе.

— Та годі вам, мій любий друже! Поставте-но себе на моє місце, — мовив мушкетер. — Я так нудився! Крім того, повірте, я не люблю англійських скакунів. А коли йдеться тільки про те, щоб хтось упізнав нас, то, їй же право, цілком вистачить і сідла: адже воно досить-таки помітне. Що ж до коня, то ми знайдемо, чим виправдати його пропажу. Хай йому чорт! Коні, зрештою, смертні; припустімо, що мій загинув од сапу або від корости. Д'Артаньян насупив брови.

— Мені дуже прикро, — вів далі Атос, — бо вам, певно, були надто дорогі ці коні. Та я ще не скінчив розповідати.

— Що ж ви ще накоїли?

— Коли я програв свого коня — дев'ять проти десяти, як вам це сподобається? — мені спало на думку пограти на вашого.

— Але я сподіваюсь — ви не зробили цього?

— Навпаки, я це зробив.

— І що ж? — схвильовано вигукнув Д'Артаньян.

— Я програв його.

— Мого коня?

— Вашого коня; сім проти восьми, не вистачило одного очка… Знаєте приказку?

— Атосе, ви з глузду з'їхали, присягаюся!

— Друже, було б сказати мені це вчора, коли я патякав казна-що, а не сьогодні. Я програв вашого коня разом з усім спорядженням.

— Це жахливо!

— Стривайте, ви ще не все знаєте, — я був би блискучим гравцем, якби не захоплювався; але я надто захоплююсь, як і тоді, коли п'ю. Тож я захопився, і от…

— На що ж ви ще могли грати, коли у вас більше нічого не лишалось?

— Ні, друже, в нас лишався ще цей діамант, що сяє на вашому пальці. Я його помітив…

— Мій діамант! — вигукнув Д'Артаньян, затуляючи перстень долонею.

— А що в мене були колись свої діаманти і я знаюся на них, то я оцінив ваш у тисячу пістолів.

Д'Артаньян похолов.

— Сподіваюсь, — сказав він з притиском, — ви не мали серйозних намірів щодо мого діаманта?

— Навпаки, мій любий друже; ви самі розумієте, що цей діамант був останньою нашою надією. Я міг відіграти на нього нашу збрую, коней і, до того ж, виграти гроші на дорогу.

— Атосе, ви мене лякаєте! — вигукнув Д'Артаньян.

— Отже, я сказав своєму партнерові про ваш діамант, що його він теж, до речі, помітив. Хай йому чорт! Мій любий, ви носите на пальці зірку з неба й хочете, щоб ніхто не звертав на неї уваги! Це неможливо!

— Далі, Атосе; швидше кажіть далі! — схвильовано мовив Д'Артаньян. — Бо, слово честі, ваша холоднокровність уб'є мене!

— Ми розділили ваш діамант на десять ставок по сотні пістолів кожна.

— Ви глузуєте з мене, випробовуючи моє терпіння? — вигукнув Д'Артаньян, якого гнів уже вхопив за чуба, як Мінерва Ахілла в «Іліаді»^[160].

— Не глузую, тисяча чортів! Хотів би я знати, що б ви вчинили на моєму місці! Адже я два тижні не бачив жодної людської подоби й геть здичавів, розмовляючи з самими пляшками.

— І все-таки це не причина, щоб грати на мій діамант! — суворо відповів Д'Артаньян, заперечливо махнувши рукою.