Три мушкетери - Дюма Александр

— Що це таке? — здивувався Араміс — Самі тільки сідла?

— Тепер ви розумієте? — спитав Атос.

— Друзі мої, я зробив так само. Я теж залишив сідло, сам не знаю чому. Гей, Базене! Візьміть моє сідло й покладіть його поряд із сідлами цих панів.

— А як ви поквиталися з вашими священиками? — спитав Д'Артаньян.

— Любий мій, наступного дня я запросив їх на обід, — відповів Араміс — Тут, до речі, є чудове вино, і я напоїв їх по саму зав'язку. Після цього кюре заборонив мені й думати про відмову од військового мундира, а єзуїт став благати, щоб я виклопотав для нього мушкетерський плащ.

— Тільки без дисертацій! — вигукнув Д'Артаньян. — Без дисертацій! Я вимагаю відміни дисертацій!

— Відтоді, — вів далі Араміс, — я дуже приємно збавляю час. Я почав писати поему односкладовими віршами; це досить важко, але головна якість кожної речі полягає саме в її складності. Зміст любовний; я прочитаю вам першу пісню — в ній чотириста рядків, а звучить вона лише хвилину.

— Знаєте, мій любий Арамісе, — сказав Д'Артаньян, що ненавидів вірші майже так само, як латину, — додайте до складності ще й стислість — і ви можете бути певні: ваша поема матиме принаймні дві позитивні якості.

— До того ж, — вів далі Араміс, — вона сповнена благородних пристрастей, ви самі переконаєтеся в цьому. Отже, друзі, ми повертаємось до Парижа? Браво! Я готовий їхати; ми знову побачимо нашого славного Портоса — це чудово. Ви не можете собі уявити, як мені бракувало цього простодушного велетня! Він не продасть свого коня, навіть коли б йому пропонували за нього ціле королівство. Хотів би я побачити, як він красуватиметься на своєму скакуні, та ще й у новому сідлі. Я певен — це буде справжній Великий Могол^[166].

Друзі перечекали годину, щоб дати відпочинок коням; потім Араміс розрахувався з хазяїном, посадовив Базена в фургон до його товаришів, і всі рушили в дорогу, сподіваючись дуже скоро побачити Портоса.

Вони застали його в доброму гуморі й далеко не такого змарнілого, як під час перших відвідин Д'Артаньяна. Портос сидів за столом, на якому стояли чотири прибори, дарма що мушкетер був сам; на обід були приготовані найрізноманітніші м'ясні страви, добірні вина й розкішні фрукти.

— Який я радий! — сказав Портос, підводячись з-за столу. — Ви приїхали саме вчасно, бо я тільки-но сів їсти. Пообідаймо разом.

— Ти диви! — вигукнув Д'Артаньян. — Навряд чи Мушкетон міг виловити такі пляшки своїм зашморгом; до того ж, я бачу тут шпиговане фрикандо й філе з яловичини.

— Я набираюся сил, — сказав Портос, — авжеж, я мушу набиратися сил, бо ніщо так не виснажує людину, як ці кляті вивихи суглобів; чи доводилось вам коли-небудь вивихнути ногу, Атосе?

— Ніколи. Але я пригадую: якось в одній із сутичок на вулиці Феру мене поранили шпагою, і днів через п'ятнадцять-двадцять після того я почувався точнісінько так, як ви тепер.

— Але ж цей обід призначався не тільки для вас, мій любий Портосе? — спитав Араміс.

— А так, — відповів Портос — Я чекав у гості кількох дворян, які живуть по сусідству, але вони просили вибачення, що не зможуть приїхати. Ви пообідаєте за них, і я нічого не втрачу від цієї заміни. Гей, Мушкетоне! Принеси стільці й ще кілька пляшок.

— Чи знаєте ви, що ми зараз їмо? — спитав Атос через кілька хвилин.

— Ще б пак не знати! — відповів Д'Артаньян. — Я, наприклад, їм телятину, шпиговану артишоками й мозком.

— А я — бараняче філе, — обізвався Портос.

— А я — курячу грудинку, — відгукнувся Араміс.

— Ви помиляєтесь, панове, — статечно зауважив Атос, — ви їсте конятину.

— Та годі вам! — сказав Д'Артаньян.

— Конятину! — повторив Араміс, скривившись од відрази. Портос мовчав.

— Авжеж, конятину! Портосе, адже ми їмо конятину? Може, ще й разом з сідлом?

— Ні, панове, спорядження я зберіг, — мовив Портос.

— Ми всі варті один одного, — сказав Араміс — Можна подумати, що ми змовилися.

— Що вдієш, — зітхнув Портос — Мої гості так заздро позирали на цього коня, що я просто не хотів їх принижувати.

— До того ж, ваша герцогиня й досі на водах, чи не так? — спитав Д'Артаньян.

— На водах, — відповів Портос — Крім того, мій кінь так сподобався губернаторові, до речі, одному з тих добродіїв, яких я запросив сьогодні на обід, що я віддав йому цю благородну тварину.

— Віддав! — вигукнув Д'Артаньян.