Крізь час. Темна Вежа II - Кинг Стивен

— Точно. Кому, як не мені, це знати.

— Я спробую ще раз. Заради вас.

Одетта посміхнулася, і він відчув, що весь світ обертається заради неї і через неї, та подумав: «Будь ласка, Господи, в мене ніколи не було так багато, тож молю Тебе, не забирай її у мене знову. Будь ласка».

Вона взяла шматочки м'яса омара, смішно скривила ніс і підвела погляд на Едді.

— Я конче мушу це їсти?

— Просто скуштуйте.

— Відтоді я більше не їла молюсків.

— Прошу?

— А хіба я вам не розповідала?

— Цілком може бути, — відповів він і коротко та нервово розсміявся. Саме тоді наказ стрільця не розповідати їй про ту, іншу, набув у його свідомості величезних розмірів.

— Одного разу, коли мені було десять чи одинадцять років, у нас на вечерю були молюски. Мені було гидко їх їсти, бо на смак вони були наче гумові кулі, й пізніше я їх виблювала. І відтоді більше не їла. Але… — Вона зітхнула. — Як ви кажете, я скуштую.

Одетта поклала шматочок до рота, наче дитина, що збирається проковтнути ложку огидної мікстури. Спочатку жувала повільно, дедалі швидше й швидше. Ковтнула. Взяла ще шматок. Прожувала, ковтнула. Ще. Тепер вона мало не заковтувала м'ясо.

— Агов, повільніше! — сказав Едді.

— Мабуть, це вже інший вид! Авжеж, так і є! — Сяючими очима Одетта подивилася на Едді. — Ми проїхали далі берегом, і види змінилися! Схоже, в мене більше немає алергічної реакції! Смак не огидний, не такий, як раніше… і я справді старалася втримати м'ясо всередині, правда ж? — її погляд був відкритим і незахищеним. — Я дуже старалася.

— Авжеж. — Власний голос здавався йому звуком радіо, що транслює дуже далекий сигнал. «Вона думає, що їла кожного дня, а потім усе вибльовувала і тому так ослабла. Господи Всевишній». — Еге ж, ви старалися, як не знаю хто.

— На смак… — Слова було важко розібрати, бо Одетта говорила з повним ротом. — На смак таке добре! — Вона розсміялася. Лагідно і приємно. — їжа залишиться в мене в шлунку! Тепер я підживлятимусь! Я це знаю! Просто відчуваю!

— Тільки дивіться не перестарайтеся, — застеріг Едді і простягнув їй бурдюк з водою. — Ви відвикли від їжі. З усім цим… — Він ковтнув слину, і у нього в горлі пролунало виразне (принаймні для його вуха) клацання. — 3 усім цим блюванням.

— Так. Так!

— Я на кілька хвилин відійду, поговорю з Роландом.

— Добре.

Але не встиг він піти, як Одетта знову взяла його за руку.

— Я вдячна вам, Едді. Вдячна за те, що ви були таким терплячим. І йому я дякую. — Спохмурнівши, вона помовчала. — Подякуйте йому від мене, але не кажіть, що я його боюся.

— Не скажу, — пообіцяв Едді й пішов до стрільця.

3

Одетта дуже допомагала просуватися вперед, навіть й коли не працювала важелями. Вона маневрувала з тим особливим Шостим чуттям жінки, яка багато років просувалася в інвалідному візку в світі, що на той час був ворожим до таких інвалідів, як вона.

— Ліворуч, — командувала вона, й Едді брав курс ліворуч, обходячи камінь, що по-собачому шкірився з в'язкої землі, наче гниле ікло. Сам він, звісно, теж міг його помітити, але міг і недогледіти.

— Праворуч, — гукала Одетта, й Едді підкорювався, бо інакше втрапив би в одну з піщаних ям, котрих ставало дедалі менше й менше.

Нарештті вони зупинилися, й Едді, тяжко дихаючи, ліг на землю.

— Поспіть, — сказала Одетта. — Якусь годинку. Я вас розбуджу.

Едді подивився на неї.

— Чесно. Я помітила, в якому стані ваш друг, Едді…

— Взагалі-то, ви знаєте, він мені не зовсім друг…

— …і я знаю, що час зараз — на вагу золота. Тому я не дам вам спати довше ніж годину з облудного почуття жалю. Я непогано можу визначати час за сонцем. Довівши себе до виснаження, ви тому чоловікові не допоможете, правда ж?

— Ні, — відповів він, а сам подумав: «Але ти не розумієш усього. Якщо я засну, і повернеться Детта Волкер…»

— Поспіть, Едді, — сказала вона. І оскільки Едді був надто втомлений (і надто закоханий), аби їй не довіряти, він заснув. Одетта розбудила його так, як і обіцяла. Вона нікуди не поділася — досі була Одеттою. І вони рушили далі, тільки тепер вона знову допомагала керувати візком, натискаючи на важелі. Вони мчали смугою узбережжя, що дедалі звужувалася й звужувалася, до дверей. Едді несамовито виглядав їх, але досі не бачив.

4

Коли він залишив Одетту доїдати її першу страву за багато днів і повернувся до стрільця, Роланд виглядав трохи краще.