Крізь час. Темна Вежа II - Кинг Стивен

Вони щось промимрили і переглянулися. Здивовано. Стривожено.

— Але якщо ви хочете зробити це без санкції прокурора, — сказав Едді, — то нехай той, хто братиме кров, тягне з собою більше шприців і пробірок, бо я буду не я, якщо дамся сам. Я вимагаю, щоб сюди прийшов федеральний судовий чиновник і кожен з вас здав той самий клятий аналіз, і на кожній пробірці написали ваші прізвища й номери посвідчень, і їх передали тому чиновникові. І щоб вашу кров перевірили на те ж саме, на що ви будете перевіряти мою — на кокаїн, героїн, бензедрин, траву, мені це байдуже. А результати щоб потім відправили моєму адвокатові.

— Ти диви, АДВОКАТОВІ! — вигукнув один із митників. — Ви, засранці, завжди хилите до цього, правда, Едді? МІЙ АДВОКАТ з вами зв'яжеться. Я натравлю на вас СВОГО АДВОКАТА. Мене нудить від цього гівняного верзіння!

— Взагалі-то, в мене поки немає адвоката, — сказав Едді, не покрививши душею. — Я не вважав, що він мені потрібен. Але ви, чуваки, змусили мене передумати. Вам нічого не обломилося, бо в мене нічого нема. Але ж рок-н-рол не закінчується, правда? Ви хочете, щоб я танцював? Чудово. Я станцюю. Але не сам. Ви у мене теж пострибаєте.

Запала довга гнітюча пауза.

— Містере Дін, я б попросив вас іще раз зняти шорти, — нарешті сказав один із них. Цей митник був старший за інших. Вигляд у нього був такий, наче він тут всіма командує. У Едді з'явилася думка — лише підозра, — що цей чувак нарешті допер, де можуть бути свіжі сліди від голки. Досі вони там не перевіряли. Обдивилися руки, плечі, ноги… а туди не заглядали. Надто впевнені були в тому, що він попався.

— Мені настобісіло знімати речі, опускати штани і жерти це лайно, — сказав Едді. — Або ви приводите сюди людину для взяття мого і вашого аналізу крові, або я забираюся звідси. То що ви оберете?

Знову мовчанка. А коли вони почали обмінюватися поглядами, Едді зрозумів, що переміг.

«Ми перемогли, — виправився він. — Як тебе звати, чувак?»

Роланд. А тебе Едді. Едді Дін.

А ти вмієш слухати.

Слухати і спостерігати.

— Віддайте йому одяг, — з огидою наказав старший і глянув на Едді. — Не знаю, що там у тебе було і як ти цього позбувся, але попереджаю: ми це з'ясуємо.

Старий обвів його пильним поглядом.

— Сидиш. Сидиш і мало не шкіришся від щастя. Від твоєї брехні мене не нудить. Блювати мені хочеться від тебе самого.

— Вас від мене нудить.

— Точно.

— Ну треба ж таке, — сказав Едді. — Фантастика. — Я сиджу тут, в тісній кімнатці, в самому лише спідньому, оточений сімома мужиками, у яких на стегнах висять пушки, і ви кажете, що це вас від мене нудить? Та у вас, я бачу, проблеми.

Едді зробив крок у його бік. Митник деякий час залишався на своєму місці, але щось у очах Едді — неймовірний колір, що здавався наполовину коричневим, наполовину блакитним — змусило його відступити до стіни.

— У МЕНЕ НЕМАЄ ТОВАРУ! — не своїм голосом закричав Едді. — ДАЙТЕ МЕНІ СПОКІЙ! ВІДЧЕПІТЬСЯ! ВІДВАЛІТЬ!

І знову запанувала мертва тиша. Потім старший повернувся і визвірився на когось:

— Ти що, глухий? Принеси його одяг!

На тому все й закінчилося.

2

— Думаєте, за нами хвіст? — радісно спитав таксист.

Едді повернувся до нього обличчям.

— Чому ви так вважаєте?

— Ви весь час дивитесь у заднє вікно.

— Про хвіст я навіть не думав, — зізнався Едді. Це була цілковита правда. Хвости він помітив першого ж разу, коли озирнувся. Не один хвіст, а кілька. Щоби переконатись у цьому, озиратися було не обов'язково. Лише пацієнти, випущені з лікарні для розумово відсталих, змогли б загубити таксі, в якому їхав Едді, у цей ранній травневий вечір: автомобілів на лонг-айлендській естакаді було мало. — Просто вивчаю дорожній рух, от і все.

— Ага, — сказав водій. У деяких колах така дивна фраза неодмінно викликала б шквал питань, але нью-йоркські таксисти рідко ставлять питання. Натомість вони сиплють твердженнями і, як правило, з поважним виглядом. Більшість таких тверджень починається так: «Ох уже це місто!» — ніби ці слова — релігійне звернення перед початком служби… хоча зазвичай так і є. Цей водій теж замість спитати сказав:

— Бо якщо ви справді думали, що за нами хвіст, то його нема. Я б його зразу засік. Ох уже це місто! Господи. Свого часу мені довелося переслідувати купу народу. Ви не повірите, скільки людей стрибало у мою машину й казало: «їдь за тою тачкою». Знаю, здається, що таке можна тільки в кіно почути, правда ж? Так і є. Але, як то кажуть, мистецтво наслідує життя, а життя наслідує мистецтво. Таке буває насправді! А щодо того, як позбутися хвоста, то це легко, якщо знаєш, як це робиться. Просто…