Крізь час. Темна Вежа II - Кинг Стивен

«Та годі тобі, — стривожено подумав він. — Тебе вважають найменш схильним до параної хлопцем у світі. Тому тобі й довірили це завдання. Тому…»

Аж раптом у нього виникло враження, що з дзеркала на нього дивляться не його власні очі, карі, майже зелені очі Едді Діна, що розтопили так багато сердець і за останню третину двадцяти одного року його життя дали йому змогу розвести в сторони так багато пар гарненьких ніжок, а очі незнайомця, їхній колір був не світло-коричневим, а блакитним, як у заношених «лівайсів». Очі холодні, ясні, несподіване диво точної калібровки. Очі бомбардира.

У них він побачив — чітко побачив — відображення чайки, що кинулася в прибійну хвилю й щось звідти вихопила.

Він мав час на те, щоби подумати: «На Бога, що означає вся ця фігня?» — а потім зрозумів, що нудота не минеться і все-таки доведеться блювати.

За півсекунди до нападу, за ті півсекунди, що він дивився у дзеркало, він побачив, що блакитні очі зникли… але перед тим, як це сталося, було відчуття роздвоювання, що він — це дві людини… відчуття одержимості, наче в маленької дівчинки у «Тому, що виганяє диявола».

Він ясно відчував присутність іншого розуму в своїй голові. Думки звучали, як чужі, як голос із радіоприймача: «Я пройшов. Я всередині небесного диліжанса».

Було ще щось, та Едді не чув. Йому було не до того: він блював у раковину, намагаючись робити це якомога тихіше.

Не встиг він витерти рота, як сталося щось таке, чого з ним ніколи не було. На якусь жахливу мить все зникло, не було нічого, тільки порожнеча, нічим не заповнений проміжок часу. Так, наче хтось акуратно замазав чорнилом один-єдиний рядок у газетній колонці.

«Та що це таке? — безпорадно подумав Едді. — Що це, в біса, за лайно?»

Потім у нього знову почався напад блювоти, і, можливо, це було саме те, що треба. Всі «проти» зрівноважувалися одним великим «за»: поки ти блюєш, ти не можеш думати ні про що інше.

3

«Я пройшов. Я всередині небесного диліжанса, — подумав стрілець. А через секунду: — Він бачить мене у дзеркалі!»

Роланд відступив. Не вийшов, а просто відступив назад, як дитина, що прагне сховатися в найдальшому кутку довжелезної кімнати. Він був усередині небесного диліжанса, він був усередині чоловіка, що не належав собі. Всередині В'язня. Тієї першої миті, коли він наблизився до переднього плану (він тільки так міг це описати), він опинився не просто всередині. Він майже став тим чоловіком. Він відчував, що чоловік хворий, що чоловіка зараз знудить. Роланд зрозумів, що в разі необхідності зможе контролювати його тіло. Відчуватиме його біль, його осідлає демонічна мавпа, що заволоділа чоловіком, але якщо буде необхідно, він зможе це зробити.

Також він може залишатися тут, позаду, й бути непоміченим.

Коли напад нудоти у в'язня минув, стрілець стрибнув уперед, цього разу аж на передній план. Він дуже мало розумів, що відбувається, а робити щось у дивній ситуації, якої геть не розумієш, означає накликати найжахливіше, але йому потрібно було взнати дві речі, й ця потреба була такою нездоланною, що переважила будь-які можливі наслідки.

Чи двері, крізь які він увійшов зі свого світу, досі на місці?

І якщо так, то чи його фізичне тіло ще там, знесилене, уразливе, можливо, на межі смерті чи вже мертве, позбавлене свого внутрішнього єства, що бездумно контролювало легені, серце і нерви? Та навіть якщо його тіло й досі було живим, то недовго — до настання ночі. Поки з моря в пошуках вечері не вийдуть омароподібні страховиська, прагнучи знайти відповідь на свої питання.

Він різко повернув голову, що на якусь мить стала його головою, й швидко озирнувся.

Двері все ще були на місці, в нього за спиною. Стояли прочинені у його власний світ, з петлями, впосадженими у сталь цієї вбиральні. І так, справді, він, Роланд, останній стрілець, лежав там на боку, перев'язана права рука покоїлася на животі.

«Я дихаю, — подумав Роланд. — Треба буде повернутися й розворушити себе. Але спочатку справи. Справи…»

Він відпустив на волю розум в'язня й відступив, спостерігаючи, очікуючи на мить, коли в'язень відчує його присутність.

4

Переставши блювати, Едді деякий час постояв над раковиною, не розгинаючись, міцно стуливши повіки.

«Вирубився на секунду. Не знаю, що то таке було. Я оглядався?»