Крізь час. Темна Вежа II - Кинг Стивен

Ці двері були точно такими самими, як і перші, тільки на них було написано:

«ДАМА ТІНЕЙ»

— Так, — м'яко сказав Едді, дивлячись на двері, які просто стояли на піску, впосаджені петлями в якийсь невидимий одвірок між двома світами, між одним всесвітом та іншим. Вигравіюване на них послання було справжнім, як камінь, і чужим, як сяйво зірок.

— Так, — погодився стрілець.

— Ка.

— Ка.

— Це звідси ти видобудеш другого зі своєї трійці?

— Схоже на те.

Стрілець знав, що задумав Едді, ще до того, як це спало Едді на думку. Він побачив рух Едді раніше, ніж Едді сам зрозумів, що рухається. Він міг би повернутися й зламати Едді руку в двох місцях, перш ніж Едді збагнув би, що відбувається, але він не поворухнувся. Він дозволив Едді потай витягти револьвер з його правої кобури. Це вперше у його житті він дозволив забрати у себе револьвер, не запропонувавши спочатку його взяти. І все ж він навіть не поворухнувся, щоби покласти цьому край. Розвернувшись, він глянув на Едді врівноваженим, навіть м'яким поглядом.

Обличчя Едді було напружене, без єдиної кровинки. Очі настільки широко розплющені, що довкола райдужних оболонок виднілися білки. Він тримав важкий револьвер обома руками, але дуло ходило ходором, то врівноважуючись, то перехиляючись набік, то націлюючись, то знову перехиляючись.

— Відчиняй, — наказав Едді.

— Ти поводишся нерозумно, — так само м'яким голосом сказав стрілець. — Ні в тебе, ні в мене немає жодної гадки, куди ведуть ці двері. Не обов'язково має бути так, щоб вони відчинялися у твій всесвіт, не кажучи вже про світ. Звідки нам знати, а раптом у цієї Дами Тіней вісім очей і дев’ять рук, як у Сувії? Та навіть якщо вони й відчиняються у твій світ, то це може бути час задовго до твого народження чи після твоєї смерті.

Едді натягнуто всміхнувся.

— Знаєш що, Монті: я більш ніж готовий обміняти гумову курку і цю срану відпустку на морі на те, що за дверима номер два.

— Я тебе не розумі…

— Знаю. Це байдуже. Давай відчиняй цю дуру.

Стрілець похитав головою.

Вони стояли в променях зорі, а двері відкидали навскісну тінь у напрямку моря, де починався відплив.

— Відчиняй! — закричав Едді. — Я піду з тобою! Що, не доганяєш? Я з тобою піду! Це не означає, що я не повернуся. Може, й повернуся. Тобто, скоріше за все, повернуся. По-моєму, саме стільки я перед тобою і завинив. Ти всю дорогу був зі мною чесний, як унітаз, не думай, що я цього не розумію. Але поки ти розбираєшся з цією тіньовою крихіткою, ким би вона не була, я збираюся знайти найближчу забігайлівку, де смажать курей, і взяти там трохи хавчика. Гадаю, сімейної упаковки на тридцять порцій для початку вистачить.

— Ти залишишся тут.

— Ти думаєш, я жартую? — Едді був на межі зриву, і його голос звучав верескливо. Стрільцеві здалося, що він бачить, як Едді зазирає в хисткі глибини свого прокляття. Едді звів древній курок револьвера. З настанням нового дня і початком відпливу вітер вщух, і щиглик зведеного курка прозвучав дуже чітко. — То давай, перевір.

— Мабуть, перевірю, — сказав стрілець.

— Я застрелю тебе! — верескнув Едді.

— Ка, — незворушно відповів стрілець і повернувся до дверей. Рука тягнулася до ручки, але душа чекала: чекала, щоб дізнатися, житиме він чи помре.

Ка.

Дама тіней

Розділ 1

Детта та Одетта

Якщо випустити весь професійний жаргон, висловлювання Адлера звучатиме так: ідеальний шизофренік — якби такий взагалі існував — це людина, яка не тільки не підозрює про існування свого другого (других) «я», але й не розуміє, що в її житті щось не так.

Шкода, що Адлерові не довелося зустрітися з Деттою Волкер та Одеттою Голмс.

1

— …останній стрілець, — сказав Ендрю.

Він говорив уже давно, але Одетта звикла до його балаканини і завжди просто дозволяла їй текти крізь її розум, як струмочкам теплої води в душі, що стікають на волосся й обличчя. Але ці слова не просто привернули її увагу — вони зачепили її, наче колючка.

— Що-що?

— А, та це просто була така стаття в газеті, — відповів Ендрю. — Я не знаю, хто її там написав, я не звернув уваги. Один із тих політиків. Ви його, мабуть, знаєте, міз Голмс. Я його любив, і в ту ніч, коли його обрали, я плакав…