Крізь час. Темна Вежа II - Кинг Стивен

Гарячкове тремтіння припинилося. Піт на лобі почав висихати. Риболовні гачки, що з усіх боків вп'ялися в його горло, схоже, почали зникати. Неймовірно, але факт залишався фактом, і це була не вигадка та не видавання бажаного за дійсне (насправді стрілець протягом багатьох десятиріч не дозволяв собі такої легковажності, як видавання бажаного за дійсне). Пальці рук і ніг, яких уже не було, досі пульсували і палали від болю, але йому здалося, що навіть цей біль угамувався.

Роланд закинув голову назад, заплющив очі й подякував Богові.

Богові та Едді Діну.

«Будь обачним і не піддавайся своїм емоціям, Роланде, — заговорив голос з потаємних глибин його свідомості. То був не нервовий, хихотливий і цинічний голос чоловіка в чорному, не грубий голосище Корта. До стрільця наче долинув голос його батька. — Ти ж знаєш: те, що він зробив для тебе, було передусім потрібно йому самому, і так само добре тобі відомо, що ті люди, хай навіть і Інквізитори, певною мірою чи повністю були щодо нього праві. Він пропаща людина, і взяли його не тому, що він підступний чи мерзенний. У ньому є загартована сталь — це поза всіляким сумнівом. Але є й недолік — безвілля. Він наче Гекс, кухар. Гекс підсипав отруту в їжу неохоче… але це не стишило мученицькі крики тих, що помирали, коли їх пожирав пекельний вогонь. До того ж є ще одна причина стерегтися…»

Але Роланд і так знав цю причину — для цього голос йому був не потрібен. Він побачив її в очах Джейка, коли хлопчик нарешті почав розуміти своє призначення.

Будь обачним і не піддавайся своїм емоціям.

Добра порада. Ти завдавав собі лиха для того, щоб не почувати провини щодо тих, кому неминуче довелося б завдати лиха.

Пам'ятай про свій обов'язок, Роланде.

«Я ніколи й не забував про нього, — прохрипів він, а байдужі зорі холодно сяяли у височині, а морські хвилі з шелестом накочували на берег, а страховиська викрикували свої ідіотські питання. — Мій обов'язок — це моє прокляття. А який сенс проклятим звертати зі шляху?»

Він почав їсти м'ясні брутерботи, які Едді називав «догами».

Роланд не надто переймався думкою, що їсть собаку. Порівняно з рибою-днецем ці штуки на смак були як помиї, але хіба мав він право скаржитися після такого казкового напою? Навряд. Поза тим, надто вже далеко зайшла гра, аби прискіпуватися до їжі. Він з'їв усе і повернувся туди, де зараз був Едді: в якусь магічну карету, що мчала металевою дорогою, запрудженою такими самими каретами… Їх були десятки, може, навіть сотні, і жодна з них не була запряжена конями.

7

Коли фургон піцерії зупинився, Едді весь підібрався, щоб бути напоготові. Роланд у його свідомості теж натягнувся, мов струна.

«Це просто ще один варіант сну Діани, — подумав Роланд. — Що в шкатулці? Золота чаша чи отруйна змія? І як тільки вона повертає ключ і кладе руки на кришку, лунає голос її матері: "Прокидайся, Діано! Час доїти корову!"»

«Добре, — подумав Едді. — Що з двох? Леді чи тигр?»

З пасажирського вікна фургона визирнув чоловік із блідим прищавим обличчям і великими нерівними, випнутими вперед зубами. Це обличчя було Едді знайомим.

— Здоров, Коле, — привітався він без особливого ентузіазму. За Колом Вінсентом сидів водій — Старе Страшко (так Генрі величав Джека Андоліні).

«Але Генрі називав його так тільки позаочі», — подумав Едді. Авжеж. Назвати Джека таким прізвиськом у вічі означало чудову нагоду врізати дуба. То був велетень із випуклим чолом троглодита і щелепою, що так само виступала вперед. З Енріко Балазаром його пов'язував шлюб із якоюсь родичкою… чи то племінницею, чи то двоюрідною сестрою, чорт її розбере. Гігантські ручища цупко тримали кермо фургона, наче лапи мавпи, що висить на гілляці. З вух стирчала жорстка волосяна щетина. Зараз Едді видно було тільки одне вухо, бо Джек Андоліні сидів у профіль і не озирався.

Старе Страшко. Але навіть Генрі (а Едді мусив визнати, що його брат не завжди був таким уже проникливим) ніколи б не помилився і не назвав би його Старим Бовдуром. Колін Вінсент був усього-навсього пихатим хлопчиськом на побігеньках. А от під чолом неандертальця ховався такий гострий розум, що Джек був правою рукою Балазара. І Едді не сподобалося те, що Балазар прислав таку важливу людину. Аж ніяк не сподобалося.

— Здоров був, Едді, — відповів Кол. — Я чув, ти в щось вляпався.