Крізь час. Темна Вежа II - Кинг Стивен

Корт не вдарив би його, бо, незважаючи на свою недугу, Едді не склавши руки сидів навпочіпки, оплакуючи долю: він щось робив. Він діяв. Намагався щось зробити.

І Корт міг би похвалити його: грубо, майже бурчливо (такою вже була його манера), — тому що, попри весь свій химерний вигляд, ця штуковина була дієвою. Доказом цьому були довгі паралельні сліди, що тягнулися узбережжям до точки на краю перспективи, у якій вони сходилися.

— Ти хоч одне з них бачиш? — питає Едді. Сонце сідає, простилаючи по воді помаранчеву стежку, і стрілець розуміє, що цього разу був у відключці понад шість годин. Він почувається сильнішим. Піднявшись і сівши, він дивиться вниз, на воду.

Ні саме узбережжя, ні земля, що простирається до західного схилу гір, майже не змінилися. Він бачить, що трохи інакшими стали ландшафт і те, що трапляється під ногами (наприклад, ярдів за двадцять ліворуч і ярдів на тридцять ближче до води купкою пір'я, яке роздмухує вітер, лежить мертва чайка), але якби не ці дрібниці, то місце, де вони перебувають зараз, нічим би не відрізнялося від того, звідки вони починали свою путь.

— Ні, — каже стрілець. А потім: — Так. Он там один.

Він показує, де саме. Примружившись, Едді киває. Сонце опускається нижче, помаранчева стежка дедалі сильніше забарвлюється в колір крові, а з хвиль, спотикаючись, виходять перші потвори і лізуть вгору узбережжям.

Двоє з них незграбно мчать до мертвої чайки. Переможець забігу хапає її клешнею, розриває і починає напихати в пащу гнилі останки.

— Дид-е-чик? — питає він.

— Дум-е-чум? — відповідає переможений. — Дод-е…

БА — БАХ! Роландів револьвер ставить крапку в питаннях другої потвори. Едді спускається і хапає її за спину, не випускаючи з поля зору її приятеля. Однак той не становить загрози — він зайнятий пожиранням чайки. Едді приносить здобич. Вона досі смикається, піднімаючи й опускаючи клешні, але невдовзі перестає ворушитися. Хвіст востаннє вигинається дугою, а потім, замість того щоб розігнутися вниз, просто опадає. Боксерські клешні безсило повисають.

— Скоро подам обід, маста, — каже Едді, імітуючи вимову слуги-негра. — У меню сьогодні філе повзучого гада і філе гада повзучого. Що вам більше до вподоби, маста?

— Я тебе не розумію, — каже стрілець.

— Та все ти розумієш, — відповідає Едді. — Просто у тебе нема почуття гумору. Куди воно поділося?

— Мабуть, його відстрелили у котрійсь із війн.

Почувши це, Едді посміхається.

— Сьогодні у тебе трохи жвавіший голос і вигляд, Роланде.

— Здається, я й почуваюся жвавішим.

— Ну, тоді, може, завтра ти навіть зможеш трохи пройти сам. Чесно кажучи, друже, тягнути тебе важко до всирачки.

— Я спробую.

— Гляди мені.

— Ти теж трохи краще виглядаєш, — наважується сказати Роланд. На двох останніх словах його голос ламається, наче в молоденького хлопчика. «Якщо я зараз не перестану говорити, — думає він, — то не зможу говорити більше ніколи».

— По-моєму, жити буду. — Він дивиться на Роланда поглядом, який нічого не виражає. — Хоча ти ніколи не дізнаєшся, як близько я стояв до того, щоб померти. Одного разу я взяв твого револьвера і приставив собі до скроні. Звів курок, трохи потримав, а потім опустив. Відпустив курок і сховав револьвер назад у кобуру. Іншого разу, вночі, в мене почалася конвульсія. Здається, це сталося на другу ніч, але точно не скажу. — Він хитає головою, а потім каже щось таке, що стрілець водночас розуміє і не розуміє. — Тепер Мічиган здається мені сном.

Хоча його голос і сів до сухого бурмотіння і він знає, що йому взагалі не слід розмовляти, стрілець мусить дізнатися одну річ. — Чому ти не натиснув на гашетку? Що тобі завадило?

— Знаєш, ці штани, які на мені зараз, — це у мене єдина пара, — відповідає Едді. — В останню секунду я раптом подумав: а що, як я натисну на гачок, а пострілу не буде, бо патрон лажовий? Мені більше не вистачить хоробрості зробити це ще раз. А якщо вже ти один раз накладеш у штани, то треба або зразу ж їх випрати, або все життя ходити смердючкою. Так казав мені Генрі. А сам Генрі дізнався про це у В'єтнамі. А оскільки якраз була ніч і берегом гуляв Омар Лестер, не кажучи вже про його друзів…

Але стрілець уже сміється, регоче що є духу, хоча цього й не чути, тільки час від часу хрипкий звук зривається з його губ. І собі посміхнувшись, Едді каже:

— Я от думаю, може, твоє почуття гумору відстрелили в тій війні тільки по лікоть?